Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган запросив президентів України та Росії Володимира Зеленського та Володимира Путіна провести зустріч у Туреччині. Про це повідомив прес-секретар Ердогана Ібрагім Калин, пише Daily Sabah у середу, 19 січня.

«Він навіть запросив їх обох приїхати до Туреччини, якщо вони хочуть провести зустріч тут, урегулювати проблеми та розбіжності», – повідомив Калин. «І ми робимо це, оскільки Туреччина – це дружня країна як для Росії, так і для України, але також союзник НАТО», – додав Калин.
Президент Туреччини вже втретє за останні два місяці наполегливо заявляє про готовність Анкари стати посередником між Росією та Україною для врегулювання ситуації на Донбасі. У цій наполегливості Реджепа Ердогана можна чітко простежити бажання турецького лідера заявити усій світовій спільноті про себе, про свою країну як про геополітичну фігуру, здатну впливати на процеси, що відбуваються у світі, безумовно, з урахуванням власних національних інтересів. Та й сам турецький лідер каже, що «Туреччина виступає за забезпечення миру з акцентом на становище кримських татар», тобто туркам сам конфлікт на сході України цікавий як інструмент для досягнення своїх цілей у Чорноморському регіоні. При цьому турецька сторона не вибирає позицію будь-кого з протиборчих (Росію чи Україну), а намагається балансувати між ними, підігруючи то одному постачанням військового обладнання (закупівля Києвом партії ударних безпілотників Bayraktar TB2), то інші заяви, що чергові рестрикції проти РФ не допоможуть урегулювати конфлікт на Донбасі. І така тактика балансування триває: Анкара натякає на готовність відправити свої війська в Україну й очолити там військову операцію НАТО. А сьогодні президент Ердоган назвав нереалістичною перспективу вторгнення Росії на територію України, тим самим йдучи вчупереч з установкою, що склалася на Заході, про неминучу незабаром російську агресію.

Поза сумнівом, президент Ердоган як мудрий і розважливий політик намагається з усього вищепереліченого вичавити максимум необхідного собі у різних сегментах: внутрішньому (електоральному) і зовнішньому (союзницькому, регіональному). Розвиваючи свою ідею «тюркського світу», популярну серед його електорату, на тлі внутрішніх проблем, пов’язаних з фінансовою кризою, офіційна Анкара демонструє готовність підтримувати кримсько-татарську діаспору, витіснену з півострова Крим після анексії РФ і ту, що осіла в Києві (організацію Меджліс). Таким чином, офіційна Анкара не відпускає ідею у майбутньому розповсюдження свого впливу на всі території, що входили до Османської імперії або перебували під її політичним та культурним впливом, у тому числі й кримськотатарське населення Криму. Також сьогодні Туреччина всіляко намагається повернути лояльність з боку Вашингтона, який останнім часом став явно роздратований надмірною самостійною зовнішньою політикою Анкари (закупівля російських систем С-400 і тим самим зближення з росіянами, розв’язання проблем у Південнокавказькому регіоні без залучення Сполучених Штатів). Для цього Анкара демонструє свою позицію щодо України у проамериканському фарватері, намагаючись показати готовність сприяти офіційному Києву, у тому числі у його стараннях на шляху до вступу до НАТО. Однак і від таких відносин з Україною Ердоган намагається мати користь не лише у турецько-американських взаєминах, а й у відносинах із РФ, демонструючи їй свої зовнішньополітичні можливості.

«Зайшовши» таким чином на територію України, яку Москва вважає своєю сферою впливу, Анкара може спробувати використати як варіант для торгів, зокрема щодо поступок з боку Росії по Сирії. Туреччина розглядає сирійський простір як свою ексклюзивну сферу впливу для забезпечення власної національної безпеки та витіснити звідти російських для неї сьогодні у пріоритеті. Ймовірно, саме тому Кремль щоразу дипломатично відмовляється від «миротворчих послуг» Ердогана, не визнаючи себе стороною конфлікту або заявляючи, що Анкара буде корисна у переговорному процесі лише в тому випадку, якщо «може вплинути на Україну та спонукати її виконувати Мінські угоди». Офіційний Київ у цьому питанні навпаки лише вітає участь турецької сторони у переговорах, сподіваючись, що країна-член Північноатлантичного альянсу діятиме на користь колективного Заходу, а точніше – заокеанського партнера. При цьому він абсолютно не замислюється над тим, що дає можливість ще одній наддержаві «всунути свій ніс» в українське питання з ризиком для цілісності країни.