Прем’єр-міністр Денис Шмигаль повідомив, що Україна та Туреччина підпишуть завтра угоду про зону вільної торгівлі.

Уряд затвердить чотири угоди з Туреччиною:

рамкова угода про співпрацю у сфері високих технологій, авіаційної та космічної галузей,
співробітництво у сфері молодіжної політики,
зміни до угоди щодо посилення співпраці між правоохоронними органами країн,
угоду про ЗВТ.
Туреччина та Україна підпишуть угоду про вільну торгівлю у четвер, коли президент Тайїп Ердоган прибуде з візитом до Києва на тлі напруженості у відносинах між Україною та Росією.

Туреччина залишається одним із найбільших торгових партнерів України. За підсумками 2021 року зафіксовано рекордний рівень експорту українських товарів до Туреччини – $4,1 млрд, що становить 6% у загальній структурі. Імпорт турецьких товарів – $3,2 млрд, унаслідок чого за підсумками звітного року зафіксовано позитивне зовнішньоекономічне торгове сальдо для України у розмірі $0,9 млрд.

Істотне зростання експорту з України до Туреччини у 2021 році було пов’язане з ціновим бумом на ринках сільгоспсировини та чорних металів. Він мав майже виключно сировинний характер та не вплинув на загальний довгостроковий тренд динаміки торгівлі між країнами.

Структура українського експорту до Туреччини має яскраво виражений сировинний характер. Частка машинобудівної продукції в українському експорті до цієї країни становить лише 3 %. В імпорті на перших місцях минулого року були: продукція машинобудування (24,1%), легкої промисловості (16,1%), овочі та фрукти (13,1%), продукти нафтопереробки, фармацевтичні препарати та різноманітна хімічна продукція. Таким чином, Україна здебільшого експортує до Туреччини сировину та продукцію переробки, а імпортує готову продукцію.

Більшість українських підприємств не розглядають Туреччину як потенційний ринок збуту своєї продукції, оскільки вважають себе неконкурентоспроможними по відношенню до турецьких виробників, які мають міцну підтримку з боку уряду. У свою чергу, турецький імпорт має тенденцію до зростання та несе загрозу національному товаровиробнику.

Порівняно з Україною Туреччина має більш високий рівень митно-тарифного захисту свого внутрішнього ринку (середня ставка мита становить 10%, максимальна – 225%), а також зберігає набагато більшу гнучкість у коригуванні режиму зовнішньої торгівлі. Україна значною мірою лібералізувала доступ на свій внутрішній ринок і взяла зобов’язання не використовувати жодних додаткових зборів при імпорті (у той час, як Туреччина додатково стягує з імпортної продукції транспортний збір, муніципальний збір та збір до фонду масового житла).

Крім того, турецька промисловість має значні податкові пільги та державні субсидії, що дозволяє їй вийти на флагманські позиції у світі, а українські підприємства працюють без будь-яких преференцій у створенні нових виробничих потужностей, впровадженні інновацій, доступі до дешевих кредитних ресурсів тощо. .

Тому Туреччина розглядає Україну як майданчик для своєї торгової експансії. Ймовірно, її цікавить: потенційне зростання ринку за рахунок українських покупців, зниження цін на сировину для турецької промисловості, земля та можливість кращого забезпечення сільськогосподарською сировиною та продовольством харчової промисловості Туреччини.

Таким чином, укладання ЗВТ при максимальній лібералізації торгівлі може призвести до уповільнення темпів розвитку нашої переробної промисловості. Навіть за умов взаємовигідних та взаємоприйнятних взаємних поступок (виключень із ЗВТ) ефект від створення ЗВТ у середньостроковій перспективі для України буде незначним та нестійким, враховуючи динамічне нарощування Туреччиною виробничо-експортного потенціалу. У результаті турецька торгівельна експансія перекриє всі гіпотетичні здобутки для України від вільної торгівлі.